Натисніть, щоб прочитати першу частину історії
Натисніть, щоб прочитати другу частину історії
Натисніть, щоб прочитати третю частину історії
Натисніть, щоб прочитати четверту частину історії
У двох останніх частинах історії ми трохи глибше загрузли в сухій теорії, тож відчуваю, що час знову просунути саму історію вперед.
Після понад тижня в Мотолі нарешті настав день, коли лікарі вирішили виписати Сарінку та мою дівчину додому. Оголосили день Д, коли відбудеться виписка. Я загасив на роботі більшість пожеж і взяв відпустку, по суті, всю, що залишалася.
Після полудня я пробився через усю Прагу до Мотола й тішився, що дівчата знову будуть удома. Опівдні Сарінка ще отримала лікарняний інсулін та обід, а далі все вже було на нас. От тільки процедура виписки якось непомірно затягувалася. Треба було отримати в однієї лікарки рецепт на приладдя, у другої — рецепт на інсулін. Крім того, з нами ще хотіла востаннє поговорити лікарка, яка проводила навчання. Лікар, до якого ми згодом мали ходити на огляди в амбулаторію, саме був у відпустці, тож нам доручили піти записатися до нього на прийом через 14 днів, хоча в нього вже все було зайнято, а ще раз цього тижня ми мали прийти у відділення до нашої теперішньої лікарки на консультацію й огляд.
У нас обох голова йшла обертом, справ, які треба було владнати і які чекали попереду, було по самі вуха, і я починав трохи нервувати, думаючи про те, котра вже година. О 17:30 ми вже мали бути вдома, вводити інсулін і давати вечерю, а вже було 14, потім 15, і ми досі не мали всього необхідного. До того ж лікарку кудись викликали через невідкладний випадок, і було незрозуміло, коли вона повернеться. Дорога додому мала зайняти приблизно годину, залежно від того, наскільки вільно можна було проїхати Прагою, а може, й довше. Зрештою лікарка повернулася, і ми вже мали, здається, всі потрібні рецепти, а голова розпухла, як повітряна куля.
Ми зайшли до лікарняної аптеки в головному корпусі Мотола. Шприців не було. Інсулін, який виписала лікарка, начебто вже не виробляють, і його в них немає. Жодною порадою панянка-фармацевтка зі Словаччини нас не обдарувала, та й особливо привітною не була. Від лікарки ми знали, що внизу, десь біля брами, є ще одна аптека. Тож пішли туди, часу залишалося дедалі менше.
Аптека, на щастя, була приватна, і щойно ми дістали рецепт на інсулін, нами зайнявся сам власник, магістр фармації, дуже приємний чоловік. Він пояснив, що інсулін, який виписала лікарка, справді вже не виробляють і що це могла бути помилка. Я пояснив, що нас щойно виписали з лікарні, що за годину нам треба вводити інсулін, а в нас досі немає ні шприців, ні самого інсуліну і що ми вже трохи через це нервуємо. Аптекар охоче зателефонував лікарці, після кількох невдалих спроб йому навіть вдалося випросити в її колеги номер мобільного, вони з'ясували, що сталася помилка, і він видав нам потрібний інсулін із домовленістю, що, коли наприкінці тижня поїдемо на огляд, принесемо йому правильний рецепт, аби сьогодні нас більше не затримувати. Водночас запропонував, якщо нам щось знадобиться, сміливо дзвонити у двері навіть у неробочий час, бо він живе просто в цій будівлі. Просто чудово, десь так собі це й уявляєш.
Додому ми вирушили вже трохи спокійніші, особливо коли з'ясувалося, що цього разу, як виняток, рух на дорогах не становив жодної проблеми. Приїхали вчасно, ввели інсулін і дали нашвидкуруч приготовлену вечерю з того, що було.
Наступні 14 днів були справді важкими. Наші знання обмежувалися тим, що я описав у попередніх двох частинах, а досвіду ми не мали жодного. Тоді ми ще думали, що конче необхідно абсолютно точно дотримуватися доз інсуліну, визначених у лікарні, а їжу давати з точністю до хвилини й грама. Дні минали за вигадуванням наступної страви, пошуками рецептів, зважуванням і приготуванням.
Здається, що це не так уже й складно, з часом звикаєш, але виявляється, що більшість страв, які раніше готував, уже не можеш повторити, бо точно визначити вміст вуглеводів у всіх складниках важко, якщо взагалі можливо. Що по покупки треба ходити набагато частіше і що самі покупки забирають набагато більше часу, бо особливо в перші дні й тижні доводиться на всіх продуктах вичитувати так званий «світлофор» — інформацію про кількість вуглеводів у 100 г. На багатьох продуктах, які звик купувати, цієї інформації немає. А в деяких інших схожий продукт може мати кардинально інший вміст цукрів. Просто пекло.
Під час готування все, що раніше звик загущувати борошном, крохмалем чи вершками, стає неабиякою проблемою. Для Сари зазвичай доводиться готувати в окремій каструльці / сковорідці / воку, бо склад її їжі інший. Одне слово, перші 14 днів минули так, що і я, і моя дівчина з ранку до вечора тільки й клопоталися, аби мала могла їсти те, що їй потрібно, тоді, коли потрібно, щоб були інсулін, вимірювання й усе решта.
І навіть попри це глікемія витворяла з нами жахливі речі. У книжці пишуть, як можна простежити тенденцію одного дня, а наступного відреагувати й спробувати щось змінити, але в Сари глікемія стрибала від гіпо (2,5 ммоль/л) до гіпер (20 ммоль/л) (пояснимо наступного разу), і запобігти цьому не вдавалося, та ми й не знали як.
На щастя, за два-три дні був наступний огляд...
(продовження наступного разу, знову в понеділок о 16:35)
Це писав RIK у часи створення початкового блогу, не вся інформація витримує порівняння із сучасними знаннями.