Натисніть, щоб прочитати першу частину історії
Натисніть, щоб прочитати другу частину історії
Натисніть, щоб прочитати третю частину історії
Натисніть, щоб прочитати четверту частину історії
Натисніть, щоб прочитати п’яту частину історії
Натисніть, щоб прочитати шосту частину історії
Натисніть, щоб прочитати сьому частину історії
Натисніть, щоб прочитати восьму частину історії
Натисніть, щоб прочитати дев’яту частину історії
Натисніть, щоб прочитати десяту частину історії
У сьогоднішній частині я хотів би приділити увагу практичному боку життя з DM1. Як уже згадувалося, наша донечка Сара, якій тепер уже майже чотири роки, хворіє на DM1, який їй діагностували в лютому. Спочатку ми довго й тяжко звикали до режиму, до турбот і процедур, пов’язаних із хворобою, але з часом ситуація частково стабілізувалася, нам вдається задовільно компенсувати діабет у Саринки, і хвороба стала такою собі рутиною, що супроводжує наше життя. Разом із регулярними вимірюваннями, ін’єкціями інсуліну, особливим способом приготування їжі, нічними пробудженнями та ранніми підйомами.
Але незмінним залишається те, що Саринка не зможе ходити до садочка. Згодом у школі все буде інакше, і теж буде непросто, але садочок зараз узагалі не варіант. Відповідно, моя подруга теж не може ходити на роботу, після 4 років декретної відпустки вона мусить припинити трудові відносини, і формально, доглядаючи Саринку, мала б сама сплачувати внески на соціальне та медичне страхування.
Логічний, правомірний і законний шлях у такому разі — подати заяву на соціальну допомогу відповідно до закону № 108/2006 Збірника законів, тобто на допомогу на догляд.
Закон говорить так: «Допомога на догляд надається особам, залежним від допомоги іншої фізичної особи, з метою забезпечення необхідної допомоги. Право на допомогу має особа, яка через тривалий несприятливий стан здоров’я потребує допомоги іншої фізичної особи в догляді за собою та в забезпеченні самостійності в обсязі, визначеному ступенем залежності».
Чотирирічна дитина з diabetes mellitus, яка залежить від вимірювання глікемії щонайменше 7 разів на день, введення інсуліну ін’єкційно щонайменше 4 рази на день і мусить харчуватися спеціально відміряними порціями щонайменше 6 разів на день, — на мою думку, та й за описом у законі, цілком однозначний приклад. До того ж людина, яка доглядає за нею, у цьому випадку мати, не має можливості ходити на роботу, садочок неможливий тощо. Як ми говорили в минулій частині, Сент-Вінсентський протокол визначив зростання ролі держави в догляді за пацієнтами. Принаймні такої домовленості досягли наприкінці вісімдесятих років минулого століття.
Яка ж реальність? Жалюгідна. Подруга, оскільки має постійне місце реєстрації в нашій столиці (хоча фактично ми живемо приблизно за 35км на південь від Праги), пішла подавати заяву до свого «соцзабезу» у відповідному районі столиці.
Працівниці за віконцем тієї установи вона пояснила суть проблеми та мету свого візиту. Чиновниця з притаманним їй професіоналізмом відповіла, що на діабет «їхня начальниця цього не дає». До того ж як це так, що вона живе деінде, а не в Празі, адже доведеться посилати туди когось із Бенешова, а це коштуватиме купу грошей і зусиль, і чи справді вона хоче подавати заяву, коли це, власне, марно й вона нічого не отримає.
Подруга встояла перед цим нав’язливим тиском і спокійно повторила, що справді має намір подати заяву. Тож чиновниця із завзяттям та радістю від добре виконаної роботи прийняла відповідний бланк.
Потім кілька тижнів нічого не відбувалося, аж нам зателефонувала чиновниця з Бенешова й сказала, що хотіла б приїхати з перевіркою. Ми домовилися про дату, і в день Д нас відвідала «Зубата». Мене пройняло сентиментальне тремтіння (у 1995-1996 роках я працював у районній адміністрації інформатиком — моя перша робота), коли я з’ясував, що чиновники досі не можуть їздити до клієнтів тощо інакше, ніж зі службовим водієм установи, який, утім, у цьому випадку не зміг знайти нашу адресу. Ну, я поїхав по нього до місця, яке можна було впізнати, і повернувся додому зі службовою «октавкою» за спиною. «Зубата» виявилася молодшою білявою чиновницею й поводилася дуже привітно та люб’язно.
Вона відразу пояснила, що до «її компетенції» належить лише заповнити з нами анкету, а решту вирішуватимуть лікар-експерт і начальство. Я прийняв цю гру в анкету та байдужість і чекав підступних запитань. Зубата, крім імені й адреси, запитала так, між іншим, що стало причиною подання заяви. Я спробував пояснити, що diabetes mellitus першого типу, але це, на жаль, дійшло до неї лише як якийсь чужоземний термін.
Далі почалися запитання анкети, які мало не довели мене до божевілля. Бланк явно був розроблений для догляду за пенсіонерами, які вже не ходять і не мислять, і геть нічого не міг сказати про випадок трирічної діабетички! Навмання виберу кілька запитань:
Чи розрізняє пори року? «Ну, знаєте, їй три роки, коли спекотно, ми купаємося, вона розуміє, що літо, коли ліпить сніговика — мабуть, зима, правда ж».
Чи може простояти десять хвилин? «Звісно, може, хоча це геть не стосується нашої заяви».
Чи може сама взяти собі їжу? «Ну, знаєте, річ не в тому, що вона не може взяти собі їжу, а в тому, що їй не можна її брати, лише у відповідний час, і їжа має містити точну кількість вуглеводів до грама ... розумієте?»
Ну, знаєте, цей бланк, мабуть, не підходить для дітей, але я мушу його з вами заповнити, оцінюватимуть за ним ...
Хто мене знає, не повірить, що я зумів зовні залишатися спокійним. Утім, я зрозумів, що переді мною лише погано запрограмований інтерфейс. Тож вирішив пробудити в панянці Зубатій власне судження. Після того як ми заповнили купу граф, які не мали нічого спільного із заявою, я взявся наочно пояснювати їй, у чому річ. Що йдеться про догляд, який необхідний і про який вона нас досі взагалі не запитала. Я показав їй, як виглядає вимірювання глікемії (саме настав час перекусу), — постарався, щоб вона побачила кров, — показав результат, щоденник діабетика та приготування перекусу з вагами й розрахунком (усе одно думаю, що тієї пропорції з чотирма величинами вона не второпала), шприци, якими ми колемо, інсулін і т. д., і т. д., і загалом домігся принаймні того, що крім бланка, який вона передасть начальству, додасть ще й мій опис того, що таке DM1, який я надішлю їй електронною поштою.
Тож я склав опис на три сторінки, зокрема описав усі дії, які мусить виконувати людина, що доглядає за хворим (загалом відповідний закон визначає, чи призначати допомогу і в якому розмірі, саме за кількістю дій людини, яка здійснює догляд), і розповів про те, що таке діабет. Мені було зрозуміло, що навіть лікар-експерт не обов’язково розумітиме суть проблеми. Ми вже не раз стикалися з тим, що лікарям інших спеціальностей така річ, як DM1, нічого не говорить. До того ж хто такий лікар-експерт? Це, мабуть, той, хто настільки нездатний до практики, що не працює навіть дільничним лікарем.
Результатом після тривалого розгляду стало призначення принаймні найнижчої допомоги в розмірі 3000,-. Тобто перемога. Допомога, звісно, навіть близько не покриє необхідних витрат, але перемога в тому, що подрузі не доводиться самій сплачувати внески на соціальне та медичне страхування, коли вона не має змоги ходити на роботу.
(Про ціни на необхідні матеріали й тактику медичної страхової компанії — наступного разу ... знову в понеділок, о 16:35, як завжди)
Це писав RIK за часів появи первісного блогу, не вся інформація витримує порівняння із сучасними знаннями.