Серія «Діагноз DM1», першу частину якої ви відкрили, розповідатиме про те, як моя тоді трирічна донечка захворіла на діабет першого типу, або цукрову хворобу, себто diabetes mellitus, який також позначають DM1, а раніше ще й IDDM (inzulin-dependant diabetes mellitus). Історія охоплюватиме початок і перебіг захворювання, я розповім про саму хворобу, про перспективи на майбутнє, про досвід із медичних та інших закладів і не омину навіть таких хітів, як візит соціальної працівниці (яку ми прозвали Зубатою), що проводила обстеження за місцем проживання для перевірки заяви на соціальну допомогу. Можливо, комусь із вас ця історія здасться нудною, але я намагатимуся пожвавити її якоюсь витівкою, якщо для неї знайдеться місце. Лише в нашій країні на цю хворобу страждає близько 2000 дітей, а проте знають про неї не так уже й багато. Можливо, саме тому я й вирішив написати цю історію, бо найчастіша реакція оточення така:

Діабет? Та нічого страшного, у моєї бабусі теж був ...

Різницю між DM1 і DM2 поясню в одній із наступних частин. А тепер уже можемо опустити завісу, подзвонити у дзвін і починати ...

За дев’ятьма горами, дев’ятьма річками й дев’ятьма лісами жила-була маленька Сарінка. Дівчинка, щоправда, з’явилася на світ через кесарів розтин, бо в трохи деформованій матці її мами бракувало місця (P.S. кесарів розтин, попри певну словесну схожість, не є кондитерським виробом, а отже, з діабетом не має геть нічого спільного), проте народилася цілком здоровою і до своїх трьох років такою й була. Сарінка — жвава, вдумлива дитина, і нам, як і більшості батьків, довго навіть не спадало на думку, що взагалі щось відбувається.

Перелом настав невдовзі після Різдва 2007, коли Сарінка захворіла. Сильніша застуда чи грип проявлялися температурою під сорок, яка ніяк не спадала, точніше, за кілька днів поверталася знову. Лікарі призначили звичайне медикаментозне лікування, і більш ніж за тиждень хвороба все-таки відступила. Як буває при високій температурі, лікарі радять давати більше рідини й змушувати дитину пити. До цього моменту Сарінка здебільшого відмовлялася пити (хоча змалечку, якщо й пила, то лише воду, жодних солодких лимонадів і сама не хотіла), і змусити її щось випити було дуже важко. А під час цієї хвороби все змінилося, і вона сама охоче дудлила аж гай шумів. На цьому етапі, під час гарячки, ми були задоволені, що вона нарешті п’є. Звісно, водночас вона й часто ходила в туалет, але ж при застуді це нормально, тож сумнівів і далі не було.

Від цієї хвороби Сара одужала й не виявляла жодних ознак, які б нас непокоїли, хіба що звичка багато пити залишилася, а на ніч нам знову довелося надягати їй підгузок. Але з того, що вона п’є, ми й далі раділи. Проте протягом наступних тижнів потай почали проявлятися симптоми хвороби, яких ми поки що анітрохи не помічали. Це була втома, що поступово наростала, небажання йти на прогулянку й узагалі займатися фізичною діяльністю, а часом — надзвичайна дратівливість. Але все ще лише в такій формі, яка зовсім не давала приводу замислитися про якусь хворобу.

Ледь пригадую мить, з якої ми тоді сміялися, але коли згадував її за кілька днів, у мене вже мороз ішов по спині. Я колов у саду дрова, а Сарінка захотіла допомогти мамі скласти наколоті полінця в кошик. Подала їй два полінця, а на третьому зітхнула, що воно важке і що вона вже не може. Це здавалося кумедним ... але вона справді не могла ... пізніше поясню чому ...

Настали вирішальні вихідні, коли ми поїхали до моїх батьків у Південну Чехію. Сарінку змалечку нудило в машині, тому дорога завдовжки трохи менш як 100 км зазвичай минала з кількома зупинками, щоб подихати свіжим повітрям, і в дуже спокійному темпі. Цього разу нам до того ж довелося зробити гак і заїхати до столяра, який виготовляв нам кухонні меблі. Дорогою від столяра, коли до батьків залишалося лише близько 12 км, Сарінка захотіла в туалет. Зупинятися вона не хотіла, мовляв, ми вже скоро приїдемо і вона потерпить. Її найулюбленішим фільмом тоді був мультфільм Disney «Тачки» (Cars), тож вона почала казати: «Татко їхатиме швидко, і ми скоро будемо в дідуся. Ми виграємо ці перегони». Я, звичайно, ні з ким не змагався, і, коли ми проїхали ще два села, Сарінка приречено заявила: «То я думаю, що ці перегони, мабуть, не виграю». І ми відразу зупинилися попісяти. Ніколи раніше не траплялося, щоб вона, попісявши перед дорогою, не дотерпіла до батьків. Це вже були сигнали, які ми могли помітити ...

Але ті вихідні змінили все. Сарінка ставала дедалі втомленішою. Ми планували з дідусем і бабусею в суботу піти до недалекої оглядової вежі на одному з пагорбів у навколишніх лісах. (Згодом Сара стала затятою любителькою походів до оглядових веж, але про це будуть статті в рубриці «Мандрівки з дітьми»). Та Сарінка раптом була страшенно втомлена. Ми думали, що до неї підкрадається якась «звичайна» хвороба. Мої батьки теж помітили, що вона п’є більше, ніж нормально, і часто пісяє. Це почало нас гризти. А ввечері її зненацька знудило. Та потім їй стало краще, і вона заснула. У неділю ми повернулися додому й почали уважніше спостерігати за Сарою. Перше питання було: скільки ж вона насправді випиває? Оскільки за день у неї було кілька склянок і кілька пляшечок, у які то тут, то там доливали воду, виміряти кількість було непросто. У понеділок моя дівчина доливала воду з однієї-єдиної пляшки й з’ясувала, що мала випиває за день понад 2,5 літра води. Це вже змушувало замислитися. Ми сіли за інтернет і почали шукати симптоми. На жаль, усе вказувало саме на діабет. Я ще ввечері з’їздив до аптеки дізнатися, чи немає в них індикаторних смужок, якими вимірюють кількість цукру й кетонових тіл у сечі ... на жаль, не було, та й особливої привітності вони не виявили.

Тож я зателефонував приятелеві, якого діабет застав зненацька чотири роки тому, у віці на кілька років старшому за вік Христа, обговорив із ним ситуацію й запитав, чи їхати до лікарки. Адже тепер ми вже знаємо, але тоді Сара зовсім не виглядала хворою. Приятель наполегливо порадив відвідати лікарку.

Зранку ми відразу вирушили (дільнична лікарка Сари працює там, де народилися вона та її мама, — тобто в Празі). Медсестра питає: «То що вас привело?»

«Прийшли з підозрою на діабет», — я відразу виклав діагноз, а заразом і пляшечку із заздалегідь зібраною ранковою сечею. Лікарка ще розпитала про симптоми, а медсестра тим часом занурила тестову смужку в зразок.

«Пані лікарко, у неї тут і цукор, і кетонові тіла, у величезній кількості», — озвучила вона невблаганну дійсність, на яку ми, щоправда, і так чекали, але самі знаєте: надія помирає останньою.

«Тоді їдьте відразу до Мотола, там є спеціалізоване відділення, їй поставлять крапельниці, ось вам висновок», — лікарка простягнула аркуш паперу з печаткою, який остаточно поховав усі останні надії на хибну тривогу.

Дорогою до машини моя дівчина плакала.

Продовження наступного разу

Наступні частини вже в блозі: натисніть тут: (https://mykorik.cz/sekce/rik/)

Це писав RIK за часів створення початкового блогу, не вся інформація витримує порівняння із сучасними знаннями.