Натисніть, щоб прочитати першу частину історії

Натисніть, щоб прочитати другу частину історії

Як ми говорили минулого разу, у лікарні нам дали книжку «Абетка діабету», за яку ми обоє, батьки, і взялися. Мені вдалося вивчити її дуже швидко, і нові знання я обговорював зі своїм діа-приятелем. Водночас, оскільки я людина допитлива, та ще й біологія мені завжди подобалася, я замовив собі ще кілька розумних книжок. Та «Абетка діабету» — це, власне, такий собі «посібник користувача» для пацієнтів та їхніх батьків, але водночас у продажу є книжки для лікарів і студентів-медиків, книжки для лікарів інших спеціальностей, адже людина з діабетом (DM1) потребує абсолютно особливого догляду під час більшості медичних втручань або навіть звичайного лікування — через склад медикаментів тощо.

Отож залишмо Сарінку в Мотолі, де вона невдовзі подружиться з іншими дітьми й почне звикати до нового розпорядку дня, а самі трохи занурмося в теорію. Примітка автора: Якщо цей блог читає якийсь лікар (не дай боже діабетолог), прошу пробачити певні навмисні спрощення й узяти до уваги, що я не маю фахової освіти. До того ж ця стаття призначена для широкого загалу, щоб люди в якомога доступнішій формі отримали приблизне уявлення про те, який хрест доводиться нести хворим на діабет.

Насамперед важливо знати, для чого організму взагалі потрібен інсулін. Зі школи чимало з нас напевно пам’ятають, що інсулін утворюється в підшлунковій залозі, а зубрії та люди з чудовою механічною пам’яттю, можливо, ще й допитливці, згадають (завдяки особливій милозвучності) навіть поняття «острівці Лангерганса». І матимуть рацію, проте до підшлункової ми повернемося за мить.

Повернімося до інсуліну. Інсулін має в людському тілі дві функції. Спершу поговорімо про простішу (простішу для пояснення). Усі ми напевно здогадуємося, що наше тіло складається з клітин. Кожна клітина людського тіла має певну незамінну функцію (за винятком стовбурових клітин, у яких функція може змінюватися, але не забиватимемо цим голову). Щоб клітина могла виконувати свою функцію, свою роботу, їй потрібне якесь джерело енергії. Оскільки ми поки що не кіборги й не термінатори, цією енергією є не електрика, а глюкоза. (Точніше, енергія, що утворюється під час її розщеплення, але це вже знову зайва подробиця). Глюкоза — це, власне, найпростіший вуглевод (вуглеводами їх називають хіміки, біохіміки й лікарі, а нам, ЗЛ (звичайним людям), вистачить поняття «цукри»). І ось ми потроху наближаємося до того, для чого ж нам той інсулін. Адже інсулін дозволяє глюкозі проникнути крізь сувору клітинну стінку всередину клітини. Уявімо клітину як маленьку фортецю. А оскільки ворогів навколо багато, на мурах, окрім різних вояків, стоїть і вартовий біля брами (інсуліновий рецептор). Коли прибігає інсулін, вартовий одразу знає, що треба опустити підйомний міст, складений із багатьох механізмів, коліщаток і ланцюга, та впустити всередину постачальників із глюкозою. Ніхто інший вартового не обдурить. Якщо у фортеці є запаси, можна собі весело працювати далі й так само відбиватися від усіх нападників.

Як і всюди, існують винятки, причому не такі вже й незначні, і вони тут для того, щоб нам було не так легко все зрозуміти. Винятком є, зокрема, нервові клітини. Наприклад, мозок може використовувати глюкозу з крові навіть без присутності інсуліну. Для пацієнтів із DM1 це в усіх сенсах дуже приємний виняток.

Отже, тепер ми вже знаємо першу важливу річ про те, для чого в організмі інсулін, а зараз перейдімо до другої. Як організм, ми мусимо поповнювати запаси енергії — тобто їсти, наминати, ласувати й напихатися. У більшості продуктів є якісь цукри (тобто ті вуглеводи, або, по-старому, гідрати вуглецю чи карбогідрати).

До них належить та сама проста глюкоза (яку ще називають виноградним цукром через її значний вміст у винограді). Проте ми знайдемо її й в інших фруктах як одну з цукрових складових. Глюкозу не потрібно складно перетравлювати чи розщеплювати, вона потрапляє прямо в кров, такою, якою її бог створив.

Далі фруктоза (так званий фруктовий цукор) називається так саме тому, що міститься переважно у фруктах. Фруктоза також дуже легко потрапляє в кров без складних процесів травлення. Однак спочатку мусить з’їздити на екскурсію до печінки, де перетворюється на окремі молекули глюкози.

Наступним і, мабуть, найвідомішим підсолоджувачем є сахароза (так званий буряковий цукор) — сахароза є найточнішим втіленням того, що ми називаємо цукром: у кубиках, кристалічним, дрібнокристалічним, цукровою пудрою. Насправді сахароза складається з однієї молекули глюкози та однієї молекули фруктози. Отже, її перетравлення знову ж таки більш ніж просте, і вона дуже швидко потрапляє в кров. Іще швидше, якщо розчинена в рідині — зазвичай у солодких напоях: соку, лимонаді тощо.

До менш відомих цукрів належить лактоза (молочний цукор), що міститься в молоці й деяких молочних продуктах (кефірі, йогурті, маслянці, вершках). Цікаво, що її немає у твердих і кисломолочних сирах, оскільки під час виробництва вона залишає цей продукт, перебуваючи в сироватці. Лактоза складається з однієї молекули глюкози та однієї молекули галактози, а це вже доволі хитромудрий, складний цукор, який потребує ґрунтовнішого перетравлення.

Дуже популярний цукор — мальтоза (солодовий цукор). І, як обізнані вже напевно знають, ідеться про цукор, що міститься в солоді, а отже, й у пиві. Ням. Мальтоза утворюється під час бродіння шляхом розщеплення ячмінного крохмалю на короткі ланцюжки з двох або трьох молекул глюкози. А на практиці це означає і те, що цукру в пиві добряче (тому його ще й називають рідким хлібом), і те, що він до біса швидко потрапляє в кров.

Ось ми й поговорили про прості цукри, але є в нас і складні. Тут першу скрипку грає крохмаль. Крохмаль утворений великим ланцюгом молекул глюкози, сполучених між собою хімічними зв’язками. Його розщеплення та всмоктування відбуваються значно повільніше, ніж у простих цукрів. Крохмаль ми знайдемо в картоплі, зернових, рисі, бобових тощо і, звісно ж, у всіх інших продуктах із цієї сировини (чипсах, картоплі фрі, борошні тощо).

Отже, коли ми з’їмо якусь їжу, що містить цукри (а це, як бачимо, крім м’яса, деяких овочів, твердих і кисломолочних сирів, по суті, все), той цукор раніше чи пізніше у вигляді глюкози почне текти нашими жилами в кількості, більшій за малу. Що з ним робити. Здоровому організму просто. Прибере його на склад. Складів для цукру в організмі кілька. Власні підручні склади мають м’язи, ще один підручний склад є в нирках, але найбільший головний ангар — у печінці. На цих складах цукор зберігається у вигляді глікогену (речовини, що складається з багатьох молекул глюкози, які, проте, легко знову вивільняються). І саме для того, щоб прибрати цукор на склад, служить так оспіваний нами інсулін.

У наступному розділі поговоримо про те, як регулюється рівень цукру в крові здорової людини, але зараз вас напевно більше цікавить, у чому ж насправді полягає той діабет.

Діабету в нас на ринку два (основні) види (насправді й більше, але знову ж таки не вдаватимемося в зайві подробиці), про це ми вже згадували в попередніх частинах. Спершу коротко поговорю про діабет другого типу, DM2 — той, який ви зазвичай знаєте від своїх бабусь і дідусів. За цього діабету у хворого вироблення інсуліну цілком нормальне (часто навіть підвищене), але проблема в тому, що інсулінові рецептори в клітинах (тобто ті вартові на мурах клітинної стінки) перестають бути чутливими до інсуліну. Просто не впізнають інсулін і недостатньо відчиняють браму для входу глюкози. З цією хворобою зазвичай можна впоратися (залежно від тяжкості), змінивши режим харчування, проте якщо її недооцінювати й довго не дотримуватися потрібних звичок, виникає гостра загроза супутніх ускладнень, що призводять (про це поговоримо якось іншим разом) аж до сліпоти, ампутації кінцівок і руйнування нирок. Як люблять казати діабетологи, проблема з DM2 у тому, що діабет не болить, і пацієнти тоді дуже погано дотримуються рекомендацій, бо не відчувають на собі впливу хвороби.

Щодо виникнення DM2, зазвичай це стається після 40 років, тут справді впливають спадковість, ожиріння, а також, можливо, захворювання обміну речовин. Досить про DM2 — оскільки всіх подробиць про нього я не знаю, зосередьмося на DM1, про який, можливо, вже ви не так багато знаєте.

Отож принцип DM1 прямо протилежний. Інсулінові рецептори в клітинах аж прагнуть інсуліну, але люди з DM1 його просто не мають. Причина — автоімунна реакція, яка поступово знищує клітини, що виробляють інсулін. Що таке автоімунне захворювання? Людський організм володіє мистецтвом імунітету — тобто захисту. Він має засоби, якими захищається від небажаних речовин чи мікроорганізмів у тілі, — тобто імунною реакцією. Міністерству оборони організму підпорядковується насамперед армія білих кров’яних тілець. Автоімунна реакція — це стан, коли організм починає вважати чужорідною, тобто небажаною, власну тканину — у цьому випадку бета-клітини в острівцях Лангерганса підшлункової залози. Він спрямовує на них відповідні лімфоцити (якщо не помиляюся, це Т-лімфоцити), і ті поступово починають знищувати бета-клітини.

Якийсь час нічого не помітно. Це можуть бути тижні, місяці, зрідка роки. А все тому, що здорова людина має запас потужності бета-клітин, який багаторазово перевищує справжню потребу. (В одній із книжок прозвучала фантастична теза, що кожен орган людини має надлишкову потужність і використовує лише частку своїх можливостей. Особливо це помітно на прикладі мозку, якщо людина зазирне, скажімо, до апарату уряду чи палати депутатів... оце резерви...). Тому початок хвороби важко помітити, і лікарям та вченим також важко знайти точні причини її виникнення. Проте фактом залишається те, що цей процес ми вже не вміємо зупинити. (Точніше, певні способи існують, але в нинішньому вигляді вони набагато руйнівніші за замісну терапію інсуліном).

Отже, у людини поступово й поступово меншає бета-клітин, що виробляють інсулін. В останній фазі виникає критична нестача інсуліну. (Поширене повір’я каже, що діабет першого типу запускає хвороба — грип тощо. Насправді той грип лише привертає увагу до захворювання. А все тому, що саме під час хвороби організму потрібно набагато більше інсуліну, ніж зазвичай, тож саме під час хвороби й виникає ця критична нестача інсуліну, і діабет починає проявлятися на повну).

Тоді як у звичайному режимі бета-клітини байдикують і лише час від часу імпульсно виділяють трохи інсуліну, у критичній фазі хвороби решта бета-клітин постійно працює на повну потужність. Медичними експериментами встановили, що після тривалого періоду високого рівня цукру в крові вони взагалі перестають реагувати навіть у здорової людини.

Ну а хворий поки що про це не здогадується, але рівень цукру в крові, який здоровий організм зазвичай підтримує дуже сталим, починає зростати. Щойно він досягає так званого ниркового порогу, нирки починають виводити цукор із сечею (так звана глюкозурія). Проте для цього їм потрібно вивести й велику кількість рідини, хворий починає відчувати спрагу й багато п’є. Водночас виникає надмірне сечовиділення (поліурія), часто з потребою мочитися вночі, маленькі діти, наприклад, знову починають мочитися уві сні. Але навіть із сечею організму не вдається вивести весь цукор, і його рівень у крові залишається високим.

Крім того, клітини втрачають можливість використовувати глюкозу як джерело енергії, і приходить втома. Адже, хоча кров буквально переповнена глюкозою, клітини без інсуліну не можуть її використати. Тож організм знаходить альтернативне джерело енергії — жири. Замість традиційних реакцій починає окиснювати жири, так званий ацетил-КоА (подібний процес відбувається й під час тривалого голодування здорової людини, але в набагато менших масштабах). Енергію, що утворюється під час окиснення ацетил-КоА, клітини можуть використовувати як запасне джерело, але, по-перше, ця енергія дуже неефективна, а по-друге, під час цієї хімічної реакції як побічний продукт утворюються так звані кетонові тіла (ацетон і подібні кислі гидоти). Організму раптом додається купа роботи з виведення цих відходів, бо вони утворюються у великій кількості. Порушується так звана кислотно-лужна рівновага — тобто рівновага між кислим і лужним середовищем. Частини кислих речовин організм позбувається із сечею, а частину видихає — у хворих виникає глибоке, так зване дихання Куссмауля, а у видихуваному повітрі відчувається типовий кислий запах ацетонового характеру.

Хворий поступово слабшає і стає млявим, наростання кислотності поступово призводить до блювання, настає зневоднення, а з часом разом з отруєнням кетонами (кетоацидозом) — кома і смерть.

Принаймні так було до того, як з’явився інсулін... але про це вже наступного разу.

(Продовження наступного разу, знову в понеділок о 16:35)

Це RIK писав у часи створення початкового блогу, не вся інформація витримує порівняння із сучасними знаннями.