Натисніть, щоб прочитати попередню частину історії

Отже, ми вирушили до Мотола. Ранкова поїздка через усю Прагу — річ не надто приємна, і вже точно не впоратися за двадцять чи сорок хвилин. Я зателефонував на роботу й перепросив, що сьогодні мене, мабуть, уже не буде. Ми вже знали, що в Сари діабет і що, ймовірно, знадобиться госпіталізація. Дорогою почали її до цього готувати. На щастя, Сарінка досить мужньо сприйняла нову ситуацію й те, що тепер вони з мамою «житимуть у лікарні».

Ми приїхали до Мотола. Знайшли дитяче відділення, вистояли чергу заради 30 Юлінеків. У реєстратурі людина нервує, чекає, коли допоможуть її дитині, а натомість стоїть у черзі за талончиком, а потім реєстраторка, яка нічого не чує через віконце, збирає в неї анамнез. Мушу зізнатися, у мене кров закипала в жилах, коли доводилося відповідати на запитання про прізвища батьків, теперішнє місце роботи та інші речі, які в цій ситуації зовсім не здавалися мені першочерговими.

Приблизно за п’ятнадцять хвилин нас нарешті відправили до діабетологічної амбулаторії. Там медсестричка здивувалася, що в районній поліклініці нам не зробили аналіз крові, та після того, як його зробили, нас відправили просто до стаціонару в дитячому корпусі. Там дівчатам почали готувати палату, а нами зайнялася пані лікарка, яка спершу в найзагальніших рисах пояснила, що в Сари справді diabetes mellitus, не забула наголосити, що ніхто в цьому не винен, і мушу сказати, що вона була дуже чуйна, добра й турботлива. Саме така, якими, на думку людини, мали б бути всі лікарі в такій ситуації.

Більшість того, що вона нам розповідала, я вже знав, бо попереднього вечора назбирав інформації в інтернеті, але її підхід був виразно психологічним, адже цілком імовірно, що дехто після такої звістки може зламатися. Ми впоралися відносно спокійно. Треба було з’ясувати, що буде далі.

Далі був анамнез, який пані лікарка одразу набирала на комп’ютері. Цікаво, що половину цієї інформації ми вже мусили диктувати внизу в реєстратурі, але, схоже, у Мотолі немає комп’ютерної мережі, не кажучи вже про спільну інформаційну систему, яка дозволяла б користуватися даними в усьому будинку. І це ще не враховуючи того, що Сара народилася в Мотолі, про що в реєстратурі, як не дивно, знали. Ну та нічого ... може, колись у майбутньому.

Зрештою Сару залишили в Мотолі, моя дівчина, звісно, залишилася з нею, і почали лікування. На щастя, ми вчасно виявили хворобу, тож Сара була «загалом у доброму стані», зневоднення не настало. Попри це, спочатку намагаються вводити інсулін через крапельницю. Та Сара влаштовувала такі сцени, що встановити їй канюлю було неможливо. Саме завдяки доброму стану інсулін почали вводити одразу ін’єкціями. Моя дівчина вчилася набирати інсулін у шприц, робити малій укол, їли й проводили вимірювання у визначений час.

Не знаю, чи може хтось це уявити, сьогодні для нас це вже давно дрібниця, але те відчуття, коли береш голку й встромляєш її дитині під шкіру ... уперше мені від цього було справді не по собі.

Під час госпіталізації ми отримали власний глюкометр і навчилися ним користуватися. Крім того, регулярно проходили навчання, на якому пані лікарка намагалася втовкмачити нам найголовніші речі.

Нам дали книжку, яку підготував саме колектив мотольських лікарів, доцентів і компанії, називається вона «Абетка діабету». Особисто я називаю цю книжку userguide — посібник користувача. Я теж позичив примірник у пані лікарки й прочитав його за три дні. Судячи з посібника користувача, все виглядало не так уже й безнадійно. Насправді було навпаки.

Сарінка дуже швидко освоїлася у відділенні лікарні, процедури переносила добре, особливо забір крові з пальця для перевірки поточного рівня глікемії, а от ін’єкції й далі переносила дуже погано й влаштовувала великі сцени. Цікаво, що під час навчання ми спочатку випробували всі процедури на собі, і укол голкою, і забір крові з пальця, і якщо голка настільки тоненька, що уколу зовсім не відчуваєш, то від проколювання пальця в мене було дещо інше враження. Однак Сару від самого початку проколювання пальця не турбує, а до ін’єкцій вона звикала важко.

(Оскільки очікую реакцій на кшталт — інсулінова шприц-ручка, про яку я розповім пізніше, — для нас вона не підходить. Хоча люди зазвичай думають, що голка прихована, це не так, різниці тут немає. До того ж Сара маленька, тому ми робимо укол не перпендикулярно, що з ручкою теж складніше, і нарешті ручка не має достатньої точності, ми дозуємо інсулін по чверті одиниці (розведення 1:1), та й психологічно для Сари ручка не є кроком уперед. Докладніше в наступному розділі).

Поки що ми були під опікою лікарів, я приїжджав до дівчат після роботи, найбільший тягар усієї ситуації тепер мусила нести моя дівчина. Чекали, поки показники трохи стабілізуються й моїх дівчат зможуть відпустити додому. Я підготував начальника до того, що мені знадобиться відпустка. Уся відпустка ...

далі буде ...
(наступна частина познайомить Вас із відомостями з книжки й знову вийде в понеділок о 16:35)

Це писав RIK у часи створення початкового блогу, не вся інформація витримує порівняння із сучасними знаннями.