Коли одного дня на роботі виникла потреба поїхати на два дні до Парижа, я спершу засмутився. Не надто я люблю відрядження. Звик до свого ритму й волію ночувати зі своєю родиною, ніж по готелях у чорта на болоті. З іншого боку, мушу сказати, що мене трохи приваблювала думка вперше в житті полетіти літаком, та й зрештою побачити Париж на власні очі теж було б непогано. Відразу заявляю, що ні історія, ні архітектура до моїх захоплень не належать. Я з тих, хто «замки й палаци оглядає зовні, а пивниці — зсередини». Але це не означає, що я не отримав би задоволення від вигляду собору Notre Dame, Тріумфальної арки, Ейфелевої вежі, Лувру чи базиліки Sacré-Coeur. Та про все від початку.
Як уже згадувалося, досі я не подорожував транспортним засобом, що пересувається у 3D, тож на рейс Рузине — CDG чекав із неабияким нетерпінням. За порадою колег, які вже встигли побачити світ, я обрав Czech Airlines, а літак, що мав доправити мене до Парижа, називався Boeing 737-400.
Коли я подолав усі пастки аеропорту Рузине й нарешті піднявся на борт, мене здивувало, що пасажирам у літаку значно тісніше, ніж, скажімо, в автобусі. За якийсь час настав інструктаж для пасажирів, а тоді літак почав повільно вирулювати на злітну смугу.
На початку смуги пілот зупинився й, мабуть, чекав дозволу на зліт. Згодом його отримав. Заревли двигуни, і я чекав тієї миті, коли він відпустить гальма й могутня сила втисне мене в крісло. Але цього не сталося. Прискорення літака на початку розгону доволі нудне, від нуля до сотні я б його запросто обставив на своєму автомобільчику. Коли він почав відривати носа від землі, мої відчуття були такі: що він витворяє, ми ж іще зовсім не набрали швидкості, воно ж іще не може летіти... Могло. А вся магія прискорення почалася вже потім, коли літак, круто задираючись угору, й далі набирав швидкість. Після невеликої турбулентності в зоні хмар ми вибралися в блакитне небо й поступово перестали набирати висоту. Тоді пілот повідомив, що вітає нас на борту, що ми на висоті 10000 метрів, швидкість становить 798 км/год, а температура за бортом — мінус 58°C. Гарно. Дуже гарно. Я насолоджувався краєвидом з ілюмінатора й, ігноруючи подив «бувалих» попутників, фотографував усе, що міг.
Настала черга перекусу. Усі знають, як це буває, з фільмів. Але у фільмах, мабуть, знімають у більших літаках або в якомусь VIP-відсіку. Насправді ж стюарди з візочком ледве протискуються проходом, щоб роздати обов’язкові «пластикові» тости й склянку чого завгодно, — це видалося мені навіть кумедним. А під час вісімдесятихвилинного перельоту до Парижа — геть непотрібним.
Ну, оскільки матінка-земля під нами майже весь час була схована за хмарами, я чекав хоча б на посадку. Але й вона мене, на жаль, розчарувала. Пілот посадив літак абсолютно плавно, й нічого особливого не відбувалося. Хіба що аеропорт у Парижі значно більший за празький. Поки ми докотилися від смуги до виходу, минули нескінченні хвилини. Дорога через аеропорт, очікування багажу, таксі, готель.
Щойно заселився, я відразу поспішив на рецепцію замовити таксі до центру. У Франції натрапляєш на маленьку проблему. Якщо не рахувати персоналу готелю, знайти когось, хто розмовляє іноземною мовою, вкрай складно. Я насилу пояснював таксистові, що на ті 46 євро за поїздку до центру мені потрібен чек. Він не розумів цього жодною притомною мовою, якою я міг його про це попросити. Зрештою розмова мала приблизно такий вигляд:
- "Do you speak English?"
- хитання головою й уперте повторювання тубільних слівець
- "Sprechen Sie Deutch?"
- та сама реакція...
- гммм "Gavaritě pa rusky?"
- знову нічого...
- «Ну а чеської ти, мабуть, теж не розумієш, га?..»
Словом, справжнісінький challenge... Без чека мені поїздку не відшкодують, тож у хід пішли руки, ноги, жести... Зрештою я таки витягнув із нього той чек. Уф.
Спершу я попросив відвезти мене просто до Ейфелевої вежі. Мене здивувало, що вона набагато, просто набагато більша, ніж я собі уявляв. Загалом зробити будь-яке фото було проблемою, бо у видошукач не вміщалося нічого, крім дрібних шматочків дірчастої конструкції.
Ну, став я в чергу, яка аж ніяк не була короткою. Власне, це була черга не по квитки, а на антитерористичний огляд. Біля каси потім уже було вільно. Я купив квиток до самого верху й почав чекати на ліфт. Така собі кабінка на рейках, яка довезла нас однією з «ніг» вежі до другої тераси.
Звідти на самий верх ходив ліфт, але до нього треба було вистояти доволі неприємну чергу. Нагорі було холодно, дощило й дуло. А краєвид усе одно прекрасний. У місті я поки що не орієнтувався. Почув чеську. Намагаючись заприязнитися із земляками, запитав у пари середнього віку, чи вони вже знайшли Лувр. Пан зневажливо глянув на мене, як на ідіота, який шукає біля пісуара кнопку змиву, і стримано простягнув руку: «Лувр же он там». Я подякував і додав, що в Парижі лише 70 хвилин, але, здається, враження це на них не справило. ОК. Краще не брататися. Дістав мапу й розумний путівник. І зробив кілька фото — про всяк випадок у всіх напрямках.
Остання тераса, тобто третій і найвищий рівень вежі, має два поверхи. Перший критий і засклений, але з нього сходи ведуть іще вище, на самісінький верх.
Там, серед іншого, є маленька крамничка із шампанським, яке розливають у невеличкі пластикові конуси за щось близько 10 євро. Думаю собі: раз уже я тут, розщедрюся — приємно стояти на самій верхівці Ейфелевої вежі й випити краплю ігристого напою. У крамничці був привітний темношкірий хлопчина чи мулат, який, один із небагатьох зустрінутих мною парижан, вільно говорив англійською. Покупці переді мною придбали напій. Пан притримував двері до крамнички. Юнак ввічливо й майже розпачливо попросив мене теж потримати двері. Мовляв, уже не раз просив унизу обмежувач, але йому досі його не привезли. А вітер сильний. Я усміхнувся, притримав двері й заявив, що сподіваюся, мені не доведеться чекати біля дверей наступного покупця — так званий режим перевізника. Юнак засміявся й запевнив, що, щойно наллє мені й проб’є чек, сам візьметься за двері.
Коли я знову спустився з вежі, розгорнув мапу й почав думати, куди податися. Вирішив прогулятися вздовж Сени в бік центру. На жаль, дощило — від дрібного до помірного. За якийсь час я перейшов річку й попрямував просто до Лувру. Дістався Place de la Concorde, де височіє обеліск з єгипетського Луксора, який королю Луї-Філіппу подарував тамтешній віцекороль Мухаммед Алі. Звідси вже можна було зайти до садів Лувру, знайомих із багатьох французьких фільмів. Справді чудові сади, ставок із фонтаном, а попереду — мала тріумфальна арка, і за нею вже Лувр з обов’язковою скляною пірамідою у дворі. Особливо мене розвеселило те, що крізь Лувр проходить багатосмугова дорога. Трохи як перед Національним музеєм на Вацлавській площі. Не раз критикована головна транспортна артерія. Щось подібне є й у Парижі. А коли вже я про транспорт, те, що відбувається на паризьких дорогах, можна порівняти хіба що з Братиславою, та й то заледве. Те, що вам як пішоходові горить зелене, ще геть нічого, ну зовсім нічого не означає! Цілковитий хаос.
Я пішов далі набережною до обох островів. Спершу на Île de la Cité, де хотів побачити знаменитий собор Notre Dame. Ну, дзвонаря там хоч і не було, але храм виглядав справді могутньо.
Навіть коли обійдеш його з усіх боків, усе ще вражаєшся його велетенським розмірам і безлічі дрібних деталей на всіх рівнях. Справді сильне враження.
Я рушив на другий острів, I'lle Saint-Louis. За путівником, тут, на вулиці Rue Saint-Louis en I'lle, у будинку 38, є ресторан, де готують споконвічні галльські страви. Я вже неабияк стомився, і щось попоїсти було б доречно — то чому б не в галльському ресторані.
Офіціант, на щастя, володів англійською й на моє запитання про меню пояснив, що в цьому ресторані меню немає, тож він і буде моїм провідником. Водночас скерував мене до особливої барної стійки, де можна налити собі з діжечки скільки завгодно вина, яке входить у ціну, і почати трапезу з довільної кількості закусок, виставлених на столі. Від різноманітних шматків м’яса, ковбас, паштетів до інших і ще інших складників. Я так стримано скуштував усього потроху, особливо мене зацікавив такий незвичний салат, чи як це назвати, основним складником якого був кускус, усе було кисленьке, а всередині траплялися речі, яких я не впізнав. Але справді дуже й дуже смачно. Потім удома я намагався, марно, зробити з кускусу щось хоча б віддалено схоже.
Переконавшись, що закусками я вже наситився, офіціант приніс кошик овочів. Словом «кошик» я не перебільшую — справді плетена миска завбільшки з чималий грибний кошик, повна овочів. Бери скільки хочеш. Ну, дещо я скуштував, але відчував, що краще не переборщувати, бо до головної страви ми ще не дісталися. Потім мене запитали про стейк, я обрав стейк із ягнятини середнього просмаження. Був він доволі добрий, і ведмідь у моєму животику вже цілком пристойно наситився. Але шоу не закінчилося. Офіціант приніс ще одну тацю, на якій було, за грубою оцінкою, 2 кг сиру семи видів. Зізнаюся, перезрілі сири на кшталт Niva чи седлчанського Pepa я справді не люблю. Тож вибрав щось схоже на Madeland, і на смак воно теж було доволі подібне, а потім іще один сир, який зовні нагадував Blaťácké zlato, але ой — це виявився якраз якийсь дуже пліснявий Pepa. Ну, що вже поробиш. Після цього я почувався справді переповненим і ввічливо відхилив пропозицію офіціанта взяти десерт — розумій, іще один кошик, цього разу з фруктами. Офіціант сам запропонував замінити цей так званий десерт кавою, що я вдячно прийняв. Усе меню коштувало лише 38 євро, а надворі вже стемніло. Я рушив далі, часу й сил залишалося небагато. Подався бульваром Saint-Germain до бульвару Saint-Michel і ним дочалапав аж до Люксембурзького саду. Він уже був зачинений, і в темряві за огорожею мало що було видно. Ще трохи поблукав нічним Парижем до бульвару Montparmasse, а тоді впіймав перше ж таксі й поїхав назад у готель біля аеропорту.
Настав робочий день, яким я вас не затримуватиму, хіба що зауважу: наші колеги в Парижі були дуже приємні й люб’язні, а весь робочий день минув у дуже спокійній, дружній та продуктивній атмосфері.
Останнього вечора в Парижі перед відльотом я міркував, куди ж податися. Два дні — небагато, а до готелю я дістався аж десь о сьомій вечора. Колега на роботі порадив, що з іще не побаченого варто відвідати Тріумфальну арку. Так я й зробив. Таксі везло мене в бік арки, але через майже нестерпний затор ми з таксистом легко й на обопільне задоволення домовилися, знову жестами, що він висадить мене на одну площу раніше — на Place de la Porte Mailot. До арки я дійшов пішки.
І Arc de Triomphe теж здивувала мене своєю масивністю. Я спустився до підземного переходу, де продавали квитки, й видерся гвинтовими сходами на самий верх. Справді, краєвид із Тріумфальної арки щонайменше такий самий мальовничий, як з Ейфелевої вежі. Цього дня я вже сповна насолодився видом на всю лінію від сучасної Великої арки (Arc la Grande), через Тріумфальну арку, площу Place de la Concorde з єгипетським обеліском і аж до малої тріумфальної арки в Луврі. Так само прекрасний вид на Ейфелеву вежу чи в бік пагорба з базилікою Sacré-Coeur.
Справді гарно. Я спустився вниз і рушив на Єлисейські Поля (Champs Elysees), які, наскільки я зрозумів, у Парижі є чимось на кшталт Вацлавської площі у Празі. Гуляв униз і вгору й за путівником упізнавав знамениті заклади.
А ще я вже добряче зголоднів. У путівнику згадувався один відомий ресторан, куди, кажуть, серед інших знаменитостей заходить і французький президент, — заклад на ім’я Fouguet's. Я подумав: якщо ця забігайлівка достатньо добра для президента, то могла б бути достатньо доброю й для мене, і зайшов трохи провітрити службову платіжну картку. Обслуговування було чудове, вино — прийнятне, їжа — стерпна. Словом, дива, на яке можна було б сподіватися, не сталося, особливо якщо шукати гідне співвідношення ціни та якості. Якби ціна була, скажімо, вдвічі нижча, можна було б без перебільшення сказати, що це пристойний ресторан.
Ну, я насолоджувався рожевим вином і думав, куди податися далі. Було вже досить пізно. Я ще пройшов усі Champs Elysees у темряві, на секунду замислився, чи не махнути, як радить путівник, до Тріумфальної арки ще й уночі, але зрештою впіймав таксі й поїхав до готелю із зупинкою біля Sacré-Coeur.
Увесь простір перед базилікою й довкола неї був повний переважно молодих людей, лунали співи та веселі, досить гучні, але культурні розваги. На мене повіяло такою невимушеною, майже гіпівською атмосферою. У нас щось незвичне й особливе.
Це була моя остання зупинка в центрі Парижа. Ще один робочий день, таксі, аеропорт, Рузине, головний вокзал, потяг — усюди добре, а вдома найкраще. Це була мандрівка Парижем галопом по Європах, але вірю, що я ще навідаюся до тієї тридцятип’ятирічної шльондри, цього разу надовше й зі своєю родиною.
Це писав RIK у часи створення первісного блогу, не вся інформація витримує порівняння із сучасними знаннями.