Оливкова олія extra virgin, бекон кубиками, червона цибуля або шалот, обсмажити до золотистого кольору, додати гриби (у моєму випадку молочники-молочаї, псатирели, сироїжки, лисички), обсмажувати до золотистого кольору, хлюпнути білого вина, випарити. додати бульйон, томатну пасту, підсмажити, випарити.
Додати нарізаний квашений огірок, нарізані бутони каперсів, сіль, свіжомелений чорний перець. Уварити до густоти соусу, влити вершки й знову. Наприкінці зелень молодої цибулі або петрушку.
Строганов подають із рисом, але я з цим не згоден, картопля по-селянськи або картопля фрі — надійний варіант.
А тепер як же насправді виник оригінальний рецепт яловичої вирізки Строганов? Ну, ніхто не знає ... але:
Строганов — страва, яка здається простою: яловичина, сметана, трохи гірчиці, нині часто цибуля та гриби. Проте її походження — маленький аристократичний детектив.
Єдина справді тверда опора в цій історії — 1871 рік. Тоді в російській куховарській книзі Олени Молоховець з’являється рецепт «яловичини по-строгановськи з гірчицею». І увага: жодних грибів, жодної цибулі, жодної локшини. Лише кубики яловичини, духмяний перець, вершкове масло, борошно, бульйон, гірчиця й наприкінці вершки. Тобто значно стриманіша страва, ніж та, яку ми знаємо сьогодні.
А тепер починаються легенди.
Перша каже, що рецепт виник у домі роду Строганових, однієї з найбагатших російських родин. Російські аристократи тоді любили Францію, розмовляли французькою й часто наймали французьких кухарів. Тож страва могла виникнути як чудовий компроміс: французька техніка й гірчичний соус, російська любов до вершків. Особисто мені ця версія подобається найбільше, бо звучить менше як казка й більше як звичайна історія кухні.
Друга версія ніжніша: старий граф Строганов нібито вже мав погані зуби, тож кухар нарізав йому м’ясо маленькими шматочками й сховав у ніжному вершковому соусі. Десь у цій ролі з’являється Павло Олександрович Строганов, десь Олександр Григорович Строганов. З історичного погляду це кульгає, але як застільна історія працює чудово.
Третій слід веде до Одеси. Згідно з ним, граф Строганов тримав «відкритий стіл» для пристойно вдягнених гостей. Отже, страва могла виникнути як практична аристократична їжа для великого товариства, а не як таємна домашня фірмова страва: дорога яловичина, яку легко ділити на порції, соус, що об’єднує всю страву.
Четверта версія має ім’я кухаря: Андре Дюпон. Він нібито готував для графа Олександра Строганова й створив страву саме під його потреби. Але потім в історії з’являється ще один французький кухар, Шарль Брієр. У 1891 році він подав рецепт яловичини Строганов на конкурс журналу L’Art Culinaire в Петербурзі. Larousse Gastronomique пізніше зробив із цього висновок, що винахідником був Брієр. У чому проблема? І назва, і рецепт існували ще раніше. Тож Брієр був радше популяризатором, ніж батьком рецепта.
А ще є майже казка із Сибіру: м’ясо було настільки замерзлим, що його можна було нарізати лише тонкими смужками. Гарний образ, але вершковий соус він особливо не пояснює. Радше легенда, ніж історія.
Отже, найімовірніша відповідь — це не одне ім’я. Строганов, найпевніше, не виник в одну знамениту мить, коли кухар вигукнув «придумав!». Радше його довго готували в середовищі російської знаті: французькі кухарі, російські продукти, вершки, гірчиця, яловичина для багатого дому. Ім’я йому дали Строганови, куховарські книги його записали, ресторани рознесли далі.
Після революції 1917 року він разом із російськими емігрантами вирушив до Китаю, потім до Європи й Америки. Там до нього додалися гриби, цибуля, локшина, паприка, вино, консервовані супи й тисяча домашніх варіантів.
І так Строганов насправді саме такий, якими бувають знамениті рецепти: трохи факту, трохи родинної легенди, трохи емігрантської валізи й багато доброго соусу.
Джерела: Tasting History / Молоховець 1871, Bon Appétit, Grainews, LARED21, All The Things We Eat, для загального огляду також Wikipedia.